Як Україну бачать іноземці: Маленькі зарплати, розкішні ресторани та відсутність планів

  • 02.11.2017 10:06
Як Україну бачать іноземці: Маленькі зарплати, розкішні ресторани та відсутність планів

Три розповіді іноземців про найяскравіші враження від України

Редакція Еспресо.TV зібрала історії людей, які знають про Україну не з чуток.

Якоб Мішке, німецький вчений, дослідник української культури.

Вперше Мішке відвідав Україну в 2002 році на автобусі. Найбільше його вразили села Західної України. Там він побачив коней, запряжених у плуг, корів і курей, які бігають по вулицях. Все було так, як мама Мішке описувала йому справжнє село за часів її молодості.

А Львів видався Мішке подорожжю в часі. Там він побачив “Жигулі”, старі трамваї, автобуси “Ікарус” і маленькі магазинчики з прилавками, де немає самообслуговування. Подібні подорожі в часі Мішке відчуває до сих пір. “Наприклад сьогодні, коли я йшов від трамвайной станції Старовокзальна до залізничної станції Києва, я ніби опинився в кіно про радянські часи”, – говорить Мішке.

До чого довелося звикати німецькому вченому, так це до різного відчуття часу в українців. Українці не дуже люблять планувати своє життя далеко наперед. За словами Мішке, в Україні набагато легше організувати захід через тиждень, ніж через місяць.

“Це те, що потрібно зрозуміти і прийняти – коли терміни проекту підтискають, але до сих пір залишилося багато невиконаної роботи. Українці зроблять все в останню хвилину, але можна бути впевненим, що все точно буде зроблено “, – ділиться своїм досвідом Мішке.

З тих випадків, що шокували, Мішке згадує своє купання в Дніпрі, на Трухановому острові. Недалеко від нього була купа зеленого листя, під якими виразно вгадувалося тіло мертвої людини. Можливо, хтось потонув. І в кількох метрах люди продовжували займатися своїми справами: купалися і насолоджувалися сонячним днем, закохані цілувалися. І нікому, здавалося, немає справи до трупа, що лежав поруч з ними. Лише поліцейський, який тихо сидить в тіні, зацікавлено поглядав на цю сцену.

Українська гостинність іноді може стати серйозним випробуванням. Одного разу Мішке працював рік волонтером в корпусі Червоного Хреста, допомагаючи людям похилого віку зі Львова. Мішке приїхав зі своїм німецьким колегою, і вони думали, що їхня допомога буде полягати в придбанні продуктів, прибиранні та іншій допомозі по дому.

Але незабаром виявилося, що основним завданням волонтерів було їсти ті численні страви, що приготували для них львівські дідусі й бабусі. Вони відчули себе онуками на канікулах.

“Це була дійсно складна робота! Нам доводилося складати план наших візитів з обережністю, не ставлячи в розклад місця, де особливо багато годували, поруч один з одним, щоб не вийшло два величезних обіди в один день. А деякі дуже ображалися, почувши, що ми десь вже встигли поїсти “, – згадує Мішке.

Арік Толер, аналітик Bellingcat, США

Толер вже й не пам’ятає скільки разів бував в Україні – 6 або 7, і кожного разу відвідував Київ. Щоразу вирушаючи в Україну, Толеру доводиться пояснювати друзям, що Україна не повністю загрузла у війні, а лише її частина. Взагалі Толер вважає, що чутки про небезпечну Україну перебільшені. У Києві досить безпечно, і він швидше буде підстрелений в Америці, де майже у кожного є зброя.

В університеті Толер вивчав російську літературу, тому знає російську мову. Своїм колегам філологам Толер радить їхати вивчати російську мову в Україну через більш дружню політичну обстановку в країні і через знання українцями двох мов.

З мовною агресією Толер ніколи не стикався – найчастіше в Україні він по роботі, і кожен розуміє, яку роль в інформаційній розвідці грає організація Bellingcat.

Найбільше Толера вражає патріотизм українців і однакові зачіски, як у козаків. “Я ніколи не бував в Україні до Майдану, тому мені складно говорити, чи було так завжди. Але патріотизм українців дуже помітний “, – говорить Толер.

Політичний активізм в Україні теж зовсім відрізняється. Наприклад, коли Толер жив якийсь час в Казані, він ніколи не бачив нічого, крім мітингів “Єдиної Росії”. В Україні мітинги проходять від імені будь-якої партії і руху, в цьому плані українці вільніші і роблять те, що вважають за потрібне.

“А так люди всюди однакові. Може, українці трохи більше захоплюються комп’ютерними іграми, але в цілому – ми схожі “, – говорить Толер.

Зі своєї першої поїздки Толер помітив зміни в місті: з’явилося більше розважальних закладів, ресторанів, барів з крафтовим пивом. “Я можу помилятися, але мені здається, що це особливий символ вестернізації, до якого прагне молодь. Непогано, коли крафтове пиво і вестернізація йдуть поруч – так залучається більше людей “, – жартує Толер.

Але ось з салом і борщем у Толера складні відносини. І якщо борщ при чималій кількості сметани для Толера ще терпимий, то сало він просто ненавидить.

А взагалі Толер вважає, що подорож в Україну підійде не всім, наприклад, його дружині б точно тут не сподобалося. Але для людей готових до пригод тут – те, що треба. Для американців українці здаються недружніми.

“Тут люди поводяться нейтрально з незнайомцями, коли в Америці потрібно бути суперввічливим з усіма. А в українському магазині тобі навіть ніхто не скаже “ласкаво просимо”. Це нормально, просто інший сервіс – більш прямолінійний “, – пояснює Толер.

У деяких місцях складно обійтися без супроводження місцевих жителів. Але ось на Подолі можна впоратися і самому. Там в основному зустрічаються молоді люди, які знають англійську, і Толеру подобається пити там каву.

Толер зізнається, що аеропорт Бориспіль в Києві взагалі дуже дивне місце – там постійно знаходяться люди. “Таке відчуття, що насправді вони там просто тусуються і у них немає рейсу. П’ють каву, щось їдять”. Якось Толер відлітав в ніч з п’ятниці на суботу, рейсів було небагато. А ось людей було навпаки багато, з чого Толер зробив висновок, що аеропорт Бориспіль – якийсь клуб за інтересами для людей, що живуть поруч.

Б’янка Залевська, військовий журналіст, Польща

Залевська приїхала в Україну висвітлювати події фронтового життя. Однак у звичайному побутовому житті Залевська стикається з дивними і незрозумілими проблемами. Наприклад, небажанням ЖЕКу ремонтувати їй кран. Або постійну обідню перерву в усіх державних установах.

Якось раз Залевській довелося взяти відгул з роботи, щоб поїхати через все місто в міграційний офіс. Співробітники офісу зачинили двері прямо перед носом Залевської. На дверях висіла папірець з написом “Обід”. Журналістка годину простояла під дверима, бо було незрозуміло, коли почнеться прийом.

А ще Залевська дивується, як при таких низьких зарплатах кияни живуть розкішно, роз’їжджаючи на дорогих автомобілях і купуючи дорогі прикраси, техніку. Безліч дорогих ресторанів, в які складно потрапити, і бутиків.

“Звідки у людей гроші на це? Контраст, коли частина країни занурена в війну, інша частина живе розкішшю. На передовій хлопцям не вистачає екіпіровки, тоді як на парадах в Києві виставляють найновіші військові розробки”.

Залевська вважає, що Україна – країна, де люди витрачають вдвічі більше, ніж заробляють. У Києві, в якому, щоб купити машину, потрібно працювати мінімум три роки, не залишилося місць для паркування.

Ще Залевську дивує кількість свят в країні. Наприклад, люди перестають нормально працювати з середини грудня і до середини січня. А на 8 березня іноді випадають цілих два вихідних дня. “Україні потрібно піднімати економіку, працювати, але замість цього люди відпочивають”, – говорить Залевська.

Але що більше обурює журналістку, так це небажання українця розмовляти українською мовою.

“Більш ніж половина українців розмовляє мовою агресора. Для мене шок, коли я приходжу в магазин і звертаюся українською, а продавець відповідає мені російською. Як це можливо, що я вивчила мову за рік, а корінні українці не можуть її вивчити за все життя? “, – нарікає Залевська.

ЛЮБА
ЛЮБА 08.11.17 [коментувати]
Так, парадокс...((((
Код
Щоб залишити коментар, введіть Ваше ім'я, текст повідомлення та цифровий код, зображений на картинці. Будь ласка, не ображайте один одного, будьте ввічливими та грамотно висловлюйте свою думку. Адміністрація сайту залишає за собою право видаляти повідомлення нецензурного характеру та такі, що ображають честь і гідність інших людей.